«Я запропонував ліквідувати проблему українського футболу – створити єдиний телевізійний пул. Зробити чесні правила, без минулого. Але конструктиву немає«, – сказав він.

«Були представники, здається, всіх клубів. Можна було все вирішувати, але вони не хочуть. Я висунув свою пропозицію, та її слухати не захотіли. Я вважаю, що Прем’єр-ліга, яка не має єдиного пулу, не має і майбутнього. Також усе має бути чесно та відкрито», – додав Рабінович.

За словами президента «Арсенала» у Прем’єр-лізі продовжують стару історію.

«Не буде пулу – не буде футболу. Я сорок хвилин пропонував почати все спочатку. Взагалі, засідання «нульове», ні до чого не призведе. Потрібно, щоб приходили перші люди клубів. На Данілова не ходять; очевидно, варто змінювати цього «актора», на якого не хочуть ходити, щоб приїжджали президенти клубів», - підсумував він.

Київський «Арсенал» також не збирається платити штраф Прем’єр-лізі за відмову віддати УПЛ права на показ домашніх матчів.

На це натякнув президент клубу Вадим Рабінович, повідомляє кореспондент «Чемпіона».

«Розумієте, від того, що вони ще 18 разів будуть усіх штрафувати, конструктиву більше не стане. На сьогодні я в одному пулі отримують, наприклад, 300 тисяч, а вони пропонують жити чесно й отримувати 20 тисяч», - заявив він.

«За чесного та відкритого підходу до питання ми готові розглянути всі варіанти. Але тільки за чесного та відкритого», – додав Рабінович.

За словами президента «Арсенала», його мрія – щоб Прем’єр-ліга мала свій телеканал.

По матеріалам:  champion.com.ua

Егор, в первую очередь хотелось бы узнать, как вообще возник вариант с переходом в «Арсенал»?
В «Спартаке» игровой практики у меня не было и стало понятно, что следует искать новую команду. Мои трансферные дела ведет агент, именно он и сообщил мне о возможности перейти в «Арсенал». Я приехал в расположение команды и тренировался тут до тех пор, пока главный тренер Юрий Бакалов не убедился, что я нужен команде.

Сколько времени ты находился в команде до окончательного подписания соглашения?
В «Арсенале» я уже четыре недели. В этот период немного приболел, но быстро вернулся в строй.

Сам город Киев тебе хорошо знаком….
Родом я из Сум, но в возрасте 10-ти лет команда ДЮСШ-15 пригласила меня в Киев играть за них. Условия конечно были не ахти, но грех жаловаться. Жили мы в детской школе, питались за свой счет. Родители высылали деньги на жизнь. Переезд из провинции в столицу был шагом вперед. Кстати, играть в Киеве мне всегда хотелось. Мало того, что сам тут долго жил, так еще и супруга из столицы Украины.

Говорят, что московский «Спартак» увел тебя буквально из-под носа у киевского «Динамо»….
Ничего нового вам в этом деле не скажу. Мне тогда было 16 лет, и все решали тренера. Честно говоря, сам не знал тогда, в какой клуб еду. Мне сказали – «Спартак», я сказал – хорошо. Хотя в свое время я говорил, что в российском чемпионате никогда играть не буду. Но как показала жизнь, никогда нельзя говорить «никогда». С тех пор ничего не загадываю наперед.

Значит, играть за московский «Спартак» не было твоей мечтой, как у одессита Дмитрия Парфенова, например?
В детстве я мечтал играть за «Манчестер» (улыбается).

А почему зарекался играть в России?
Мы с другом смотрели российскую Премьер-лигу, сейчас даже не вспомню, кто играл… Матч был настолько нудным, что я пообещал никогда не играть в этом чемпионате.

В «Арсенале» играет полузащитник Роллан Гусев, длительный период своей карьеры он провел в московском ЦСКА, заядлом противнике «Спартака». Когда будете сдавать футболки в стирку, старые майки ЦСКА и «Спартака» не перепутаете?
Думаю что нет (смеется).

В России тебе наверняка предлагали сменить гражданство?
Я уже устал говорить на эту тему. Попытки натурализировать меня были, но я дал понять, что гражданство менять не буду.

Кто из «спартаковских» тренеров оставил наилучшие впечатления?
Владимир Федотов. Именно он уделял молодежи больше всего внимания, верил и доверял ей. Его футбол мне был по душе, да и человек он очень хороший.

Но дебютировал в «Спартаке» ты не при нем…
…а при Черчесове… Хотя ту Кубковую игру в Брянске вспоминать не хочется. Матч не заладился, хоть «Спартак» и выиграл, но всех собак повесили на молодежь, в частности на меня. Ту игру вспоминаю не охотно.

Чем вторая игра запомнилась?
В Брянске я сыграл тайм, а до этого в чемпионате меня выпустили на минутку с «Лучем». Дебютом это назвать сложно.

Какую позицию на поле ты готов занять в «Арсенале»?
Любую.

И в ворота бы стал (как Андрей Ещенко после удаления Виталия Ревы в матче «Закарпатьем»)?
(после паузы) …если ребята скажут, то стану.

Кто в «Арсенале» обладает лидерскими качествами и может «построить» партнеров?
Я в команде недолго и поэтому однозначно сказать не могу. На первый взгляд мне показалось, что лидер коллектива – Максим Шацких.

Ты будешь играть с 10-тым номером на футболке…
Хотел 11-тый, но он уже занят. Под десяткой никогда не играл. Я очень удивился, когда мне сказали, что он свободен.

С кем уже успел подружиться?
Чаще всего общаюсь с моим старым партнером по «Спартаку» Флорином Шоавой, а также Ионуцом Мазилу. В команде у нас все дружат, стараемся держаться вместе. Разделять команду на отдельные группки не стоит, иначе коллектива не будет.

Какую особенность команды «Арсенал» можешь выделить?
Видно, что «Арсенал» сплоченная команда. В игре с «Оболонью» было заметно, как ребята боролись, проявляли характер, волю к победе. И лозунг: «Один за всех и все за одного», думаю, будет уместен.

Беседовал Роман Бебех,  ФК «Арсенал»

Роман Бебех

- Киевский «Арсенал» прервал серию поражений победой над «Оболонью». По-вашему, черная полоса вашей команды уже позади?
- В последнее время нам откровенно не везло. Мы пропустили нелепый гол от не самого сильного соперника — «Севастополя», из-за чего и проиграли. Потом отдали победу «Шахтеру» и «Карпатам». Вы правы, как-то незаметно наша игра превратилась в череду поражений. Но сегодня все иначе, мы снова демонстрируем уверенный футбол, я уверен, что черная полоса позади.

- Скоро ваша команда сыграет с «Динамо». Готовы противостоять гранду?
-  Может быть, «Динамо» и явный фаворит, но будьте уверены, без боя мы не сдадимся. Обещаю.

- Перед игрой пообщаетесь с наставником киевлян Валерием Газзаевым?
- Конечно. Я ведь играл под его началом в ЦСКА, и не замечать друг друга было бы глупо.

- Правда, что вы перешли в ЦСКА по его совету?
- Валерий Георгиевич очень хотел меня видеть в своей команде. По его инициативе мне позвонил спортивный директор, я приехал, осмотрелся, поговорил с руководством клуба и вскоре подписал контракт. В целом впечатление от работы с Валерием Георгиевичем очень позитивное. Он целеустремленный человек, максималист, Газзаев всегда знает, что и от кого требовать.

- Почему вы решились вернуться на Украину?
- Захотелось снова примерить футболку «Днепра». К тому же меня все реже начали выпускать на поле, а «полировать» скамейку запасных я не намерен. Поэтому и пришел в команду, в которой вырос в профессиональном плане.

- Предложений было много?
- Конкретных не было. Говорят, после юниорского чемпионата Европы за меня некоторые клубы давали серьезные деньги, но это лишь разговоры. Кто знает, может быть, сейчас играл бы в чемпионате Германии. Но я не жалею, что так получилось.

- Во время вашего пребывания в ЦСКА сменился тренер — пришел португалец Артур Жорже. Что скажете о нем?

- Опытный тренер. Но у него было мало времени, чтобы добиться каких-то результатов. Поработал пару месяцев и ушел. Честно говоря, почему он подал в отставку, я до сих пор не могу понять.

- Голкипер «Арсенала» Виталий Рева признался, что в киевском «Динамо» очень специфическая система работы, а как было в ЦСКА?
-  В таких командах всегда требуют максимального результата. Если не выиграешь или сыграешь вничью, то сразу начинается психологическое давление.

- Какой нападающий в чемпионате Украины для вас самый «неудобный»?
- Я бы выделил Дугласа Косту, Виллиана и Адриано из донецкого «Шахтера». Мне тяжелее играть с маленькими, но быстрыми, резкими соперниками.

- Предложения перейти в другой клуб сейчас поступают?
- Я подписал на два года контракт с «Арсеналом» и уходить не планирую. Был вариант с грозненским «Тереком», но ехать на войну не хочу.

- В свое время вы раскрылись в «Днепре». Как вы попали в Днепропетровск, проживая в Хмельницком?
- Я выступал за хмельницкую футбольную школу. На одном футбольном турнире мы играли против днепропетровского спортинтерната. В том матче мы выиграли, забив три гола, два из которых были на моем счету. Сразу же после игры ко мне подошел тренер соперника и пригласил в «Днепр». Так я и сменил свою футбольную прописку.

- Чем занимаетесь в свободное от футбола время?
- Чтобы расслабиться, могу сходить в кино или посмотреть по телевизору последние новости. Люблю гулять по Оболонской набережной.

- Как вы на тренировочной базе отдыхаете перед матчами?
- Раньше на базу постоянно брали компьютерную приставку, но играли на ней тоже в футбол. Сейчас в основном смотрим матчи чемпионатов разных стран.

- Ночные клубы или светские вечеринки посещаете?
- Давно уже не был. Да и не до этого сейчас — чемпионат в разгаре. Когда наступит пауза, вот тогда можно будет куда-то выбраться.

- Никогда не планировали открыть свой бизнес?
-  Мой главный бизнес — футбол, а другие виды деятельности меня пока не интересуют.

- Какие цели вы поставили перед собой на ближайшее время?
- Будем стараться попасть в еврокубки.

Источник: «Известия в Украине»

Итак, в категории Правый защитник:
Андрей Ещенко («Арсенал», 1 вызов).Если первый тайм против киевской «Оболони» «канониры» провели в атаках, то во втором номинальные хозяева ушли в глухую оборону. Защитники «Арсенала» работали на максимальных оборотах, исключением не стал и Андрей Ещенко. В итоге хозяева выстояли и победили в принципиальном противостоянии двух киевских команд. Одним из героев матча стал Андрей Ещенко, который в начале второго тайма спас свою команду от неминуемого гола – защитник вынес мяч с ленточки.

По материалам: UA-Футбол

Уявіть собі, що команда з верхньої частини турнірної таблиці другої ліги, раптом перескочивши першу лігу, потрапляє до вищого дивізіону. Як гадаєте, що з нею буде? 0:4, 0:5, 0:6 — це щонайменше. Прірва між цими двома дивізіонами наразі така величезна, що важко навіть підібрати приклади, аби наочно продемонструвати її величину.

Як вам такий приклад? Один клуб дозволяє собі купувати гравця за 20 млн. євро, а інший везе свою команду через всю країну в плацкартному вагоні на виїзний матч. Або ось такий. Тренер однієї команди легко може дозволити собі злітати до Парижа пообідати, а наставник іншої живе у гуртожитку разом із будівельниками. Вдіяти тут, можливо, щось і можна, але вітчизняні футбольні функціонери не дуже цього й хочуть, займаючись речами, зрозумілими тільки їм. А тим часом прірва дедалі збільшується, і ймовірність повторення випадку, про який я хочу вам розповісти, невпинно зменшується. Тому розповім нині, бо відчуваю, що ще через кілька років його можна буде сміливо запускати під рубрикою «Очевидне-неймовірне».

Взагалі-то, написати про це варто було ще минулого літа, бо ювілей стався саме тоді. Але краще пізно, ніж ніколи.

…Четвертий за ліком чемпіонат України набирав ходи. Лише рік минув відтоді, як Суркіс-старший викупив київське «Динамо», врятувавши клуб від боргової ями. Лише рік, як глиба українського футболу почувала себе відносно спокійно з фінансової точки зору. З клубами ж «другого ешелону» в будь-який момент могло статися що завгодно. Скільки таких команд (особливо із Західної України) в ті часи згинули в небутті, на десятиріччя занурившись у в’язке болото другої ліги!

Шістнадцять років тому одна із найтрадиційніших та найколоритніших команд України — запорізький «Металург» — бадьоро йшла на дно, і не було жодної соломинки, аби хоча б пригальмувати це падіння. Маючи в своєму складі таких видатних або просто відомих футболістів, як Ілля Близнюк, Олег Деревинський, Юрій Дудник, Сергій Ключик, Ігор Лучкевич, Юрій Маркін, Ігор Наконечний, Олександр Севидов, команда під керівництвом легендарного Анатолія Куксова гуркотіла, наче та фанера над Парижем.

Розпочався чемпіонат для запоріжців болючою поразкою в дербі з «Торпедо» (1:3). Закінчилося ж усе нокаутом від шепетівського «Темпу» (0:4). На матч проти рівненського «Вереса» команду виводив легендарний для Запоріжжя тренер Олександр Олександрович Томах.

Сан Санич свого часу вже тренував «Металург», коли запоріжці грали в першій союзній лізі, й був одним із наймолодших коучів дивізіону. Ще б пак, адже очолив Томах команду за кілька місяців до закінчення ним московської школи тренерів. Вісім повних сезонів він пропрацював у «Металурзі», а 1987 року його команда ледь не вийшла до вищої радянської ліги. Потім, з певних причин, Олександр Олександрович залишив Запоріжжя і два роки працював у Вінниці, де його помічником був не хто інший, як В’ячеслав Грозний, а в команді грали такі футболісти, як Віталій Косовський, Іван Шарій, Сергій Попов. Але за сімейними обставинами знову довелося повертатися до Запоріжжя і, гадаю, що про це рішення Томах анітрохи не шкодує. Далі слово герою матеріалу.

Ідея першої приватної команди народилася в Угорщині

—До Запоріжжя я повернувся 1990 року через тяжку хворобу батька, хоч у Вінниці в мене все складалося дуже добре. Для місцевих керівників мій відхід був дуже несподіваним, але так склалися обставини, що довелося повертатися на другу Батьківщину (Олександр Олександрович родом із Чернівців. — Прим. авт).

—Тоді був саме період геополітичних змін і футбольна Вінниця, в результаті розпаду Радянського Союзу, вийшла до вищої ліги чемпіонату України, але вже без вас. А як склалася ваша професійна діяльність? Без футболу, очевидно, недовго залишалися?
—Скажімо так: певний час не був пов’язаний із футболом. Річ у тім, що я закінчив торговельно-економічний інститут і мав диплом економіста, а мій давній товариш Віктор Миколайович Огаренко саме тоді очолював одну з перших приватних фірм в Україні. Він мені й запропонував очолити один із її підрозділів. Робити тоді було нічого, і я вирішив довести самому собі, що можу розбиратися не тільки у футболі й не тільки ним заробляти на життя. Багато хто тоді не вірив у те, що я зможу потягти цю справу, казали: «Взяли якогось футболіста», але через кілька років ми розвинули таку діяльність, що вже більше ніхто так не говорив. У нас були торговельні стосунки з різними країнами, а я встиг обрости великою кількістю знайомств. Тобто, фактично, на той момент я був віце-президентом крупної компанії і відповідав за зовнішньоекономічну торгівлю.

—Але десь далеко у підсвідомості зачаївся футбол…
—Ну не так уже й далеко. Одного разу, перебуваючи по бізнесу в Угорщині, ми відпочивали ввечері в готелі й почали розмовляти про «гру мільйонів». Через певний час дійшли висновку, що капітал нашої фірми дає змогу нам створити власну команду. Ідею ми не довго тримали в теоретичній площині й достатньо швидко втілили її у практику.

—На вас, звісно, були покладені тренерські обов’язки…
—Не вгадали! Я спочатку був організатором! На початковому етапі у нас, окрім бажання і грошей, не було нічого. Тому, закотивши рукави, ми відразу взялися до справи. Спочатку я запросив на посаду тренера відомого нині фахівця, який очолював молодіжну збірну Росії (в травні цього року став головним тренером команди ФК «Урал». — Прим. авт.) Бориса Стукалова. Потім постало питання «прив’язки», адже в нас не було ні власного стадіону, ні бази, ні місць проживання. Я вийшов на Володимира Лобанова, який був головою спорткомітету ДСТ «Спартак», і ми утворили такий собі тріумвірат — Огаренко, Томах, Лобанов. Таким чином клуб отримав своєрідну футбольну прописку.

—А гравців де набирали?
—Це стало наступним кроком. Буду відвертим, ми вчинили не зовсім, можливо, етично, але лише з одного боку. Тоді були часи певного футбольного беззаконня, і ми безплатно забрали до себе увесь випуск ДЮСШ «Металург». На перший погляд, начебто, це не зовсім правильно, адже ми за них не заплатили жодної копійки. Та з іншого боку, хлопці хотіли тренуватися і грати, а в нас для цього було створено всі умови.

—А по регіонах не їздили в пошуках талантів?
—Шукали й у регіонах, але все одно орієнтувалися на вихованців запорізького футболу, як-от Тарас Гребенюк, якого ми повернули з Росії, Максим Тищенко та Володимир Ванін, котрі на той час стажувалися в дублі київського «Динамо». Двох футболістів із Росії привіз також Борис Стукалов, який, втім, працював у «Вікторі» лише на початковій стадії, а потім, отримавши пропозицію очолити команду «Динамо» з рідного йому Ставрополя, повернувся до Росії. Далі вже головним тренером працював я.

—А найуспішнішого футболіста тієї команди Валентина Полтавця де знайшли?
— Валентин — вихованець дніпропетровського футболу, але не підійшов «Дніпру» й грав за команду «Шахтар» з Павлограда. От звідти ми його й забрали.
До речі, розкажу цікавий факт. Уже коли я прийшов працювати в «Арсенал», підходить якось до мене Віталій Рева та й каже: «А пам’ятаєте, Сан Саничу, як я до вас у «Віктор» на перегляд приїжджав?». Згадував, згадував, так нічого й не згадав. Тут, звісно, потрібно пояснити, що Віталік ще дуже молодий був. Ось так я, можна сказати, прогледів майбутнього воротаря національної збірної (сміється).

На наші матчі в другій лізі ходили по 8-10 тисяч!

— Чи розуміли, що створити сильну команду в місті, де вже були два колективи вищої ліги, майже нереально?
— Так. Та й усі оточуючі постійно говорили: «Ти що — з глузду з’їхав?». Саме тому «Віктор» і досі в моєму серці, бо в часи, коли на «Торпедо» ходили дві тисячі глядачів, на «Металург» — п’ять тисяч, матчі за участю «Віктора» у перехідній і другій лігах відвідувало 8-10 тисяч! Тобто нам вдалося зробити те, чого повною мірою не можуть досягти в жодному українському місті й досі.

—За рахунок чого стався такий ажіотаж?
—Просто людям важливо не те, в якій лізі грає команда, а як саме вона це робить. Ми грали з душею, зосереджуючись не так на результаті, як на грі. Втім, результати від цього теж не потерпали.

— Розкажіть, як дебютували в першостях України.
— Набравши гравців, ми створили дві команди — дорослу й молодіжну й готові були до турнірних звершень, але позаяк раніше все було суворо з переміщеннями між дивізіонами, то нам довелося спочатку виграти першість області, потім перехідну лігу й таким чином ми потрапили до другої ліги. А наша молодіжна команда, тим часом, їздила по закордонних турнірах, набираючись досвіду і випробовуючи свої сили.

—У другому дивізіоні «Віктор» розпочав просто блискуче…
—Дебютувавши в другій лізі, ми поставили завдання вийти до першої, і стартували надзвичайно вдало: в перших семи турах — шість перемог і одна нічия. Тобто відразу ж створили суттєвий відрив від переслідувачів.

Деякі вболівальники мені досі не пробачили

— А потім надійшла пропозиція, від якої неможливо було відмовитися…
—Розумієте, яка ситуація склалася… «Металург» дуже невдало провів минулий чемпіонат, посівши 16-е місце, і ще гірше розпочав новий, перебуваючи після семи турів на останній позиції. Фактично, команда була на грані вильоту до першої ліги. Ось тоді до мене й звернулися з проханням допомогти. Навіть тодішній президент Федерації футболу Віктор Максимович Банников говорив, що мені треба повернутися в «Металург».

—Перечитуючи вирізки з газет за той період, зустрічав таку замітку: «Запорізький «Металург» відтепер називатиметься «Металург-Віктор». Тобто йшлося про об’єднання двох клубів?
—Так, аби не втрачати «Віктора», ми запропонували керівникам «Металурга» об’єднати команди, але вони були категорично проти цього.

—Із «Віктора» ви привели багатьох футболістів. Не боялися, що люди, котрі грали в другій лізі, не потягнуть «вишку».
—Абсолютно ні! На той час молоді хлопці, як-от Полтавець, Гребенюк, Богатир, Ванін та інші, встигли «обрости м’ясом». І, оцінюючи їхні сили, я розумів, що вони вже готові спробувати себе в елітному дивізіоні. Загалом, я привів із собою десятьох гравців. До речі, деякі вболівальники мені й досі не пробачили цього вчинку, говорячи, що я розвалив «Віктор», але тоді йшлося про збереження для Запоріжжя місця у вищій лізі, і я просто не міг не піти назустріч.

—А яка доля спіткала «Віктора»?
— І тут не все так просто. Ще до того, як мені запропонували очолити «Металург», ми розмовляли з Огаренком та Лобановим і зійшлися на тому, що чим помітніше зростає рівень команди, тим важче нам її фінансувати, адже вимоги в чемпіонаті області одні, а в другій лізі — зовсім інші. Я вже не говорю про першу чи вищу дивізії. Тому перехід найперспективніших гравців «Віктора» до «Металурга» був непоганим шляхом, який водночас зберігав цих хлопців для запорізького футболу і підіймав їх на рівень вище. У «Вікторі» ж залишилася молодь, необстріляні гравці, які, звісно, не могли демонструвати того рівня гри, що їхні попередники. До того ж, я повністю зосередився на справах «Металурга», хоча за попередньою домовленістю мав курирувати і «Віктор». Як ви розумієте, це так хотілося, на справі ж вийшло зовсім інакше.

Ліричний відступ

Людська пам’ять має здатність до гіперболізації подій давно минулих. Ось так і тут. Нині всі згадують «Віктор» як еталон героїчного футболу, в котрому талановиті молоді гравці пройшлися переможним маршем по елітних командах вищого дивізіону, громлячи дядьків-професіоналів. Насправді ж усе було не зовсім так. Перше коло «Металург» відіграв, принаймні за результатом, дуже погано. Якщо в перших семи турах команда набрала сім очок (33,3 відсотка), то в наступних десяти, що залишалися до закінчення першого кола, — дев ‘ять (30 відсотків).

Та питання було в іншому — в команді значно поліпшився мікроклімат, і підопічним Томаха вдавалися такі, будемо говорити без зайвої скромності, видатні матчі, як-от проти київського «Динамо» вдома (2:2), на виїзді з «Дніпром» (1:1), а також перемога над одеським «Чорноморцем» удома (3:1), у складі якого грали такі люди, як Суслов, Парфенов, Жабченко, Букель, і який переживав тоді свій останній «золотий» період. До речі, саме згадані команди, зрештою, і сформували трійку призерів. Але картина виступів була б неповною, аби ми не згадали й інших матчів, в яких запоріжці поступалися вдома «Шахтарю» (1:5) та «Кривбасу» (0:2).

Проте, як з’ясувалося, це була лише розминка. Під час зимової перерви Томах так підготував команду, що, за результатами другого кола, запоріжці набрали 28 очок і в 17 матчах пропустили лише 10 м’ячів. Шедевральних матчів стало ж набагато більше, ніж восени. По-перше, відібрали очки у «Динамо» (виїзд), «Шахтаря» (виїзд) та «Дніпра» (вдома) — з усіма ними команда Томаха зіграла 0:0. По-друге, команди, нижчі за рангом, «виносилися» з заплющеними очима. Найбільше дісталося тернопільській «Ниві» (6:1, виїзд), луганській «Зорі-МАЛС» (5:0, вдома), вінницькій «Ниві» (4:0, вдома) та землякам із «Торпедо» в останньому турі чемпіонату (4:0). На десерт, так би мовити. Найкраще запоріжців тоді охарактеризував Юрій Калитвинцев. Коли плеймейкера київського «Динамо» запитали, яка ж команда справила на нього найкраще враження упродовж чемпіонату, він відповів: «Запорізький «Металург». Це єдина команда, яка проти нас справді ГРАЛА».

«Металург» виправдав сподівання вболівальників. Хоча старт вийшов, можливо, і не таким вдалим, але потім команда набрала потужної ходи, знову радуючи шанувальників не тільки результатами, а й яскравою атакувальною грою. Під цим танком опинилися донецький «Шахтар» (2:0 та 2:1), луганська «Зоря-МАЛС»(5:1 та 5:0), «Дніпро» (2:1) і багато інших. У результаті — високе п’яте місце.

Сезон 1996/1997 команда провела не так класно, але матчів, вартих, аби їх згадати, вистачало.

Наприклад, перемога над київським «Динамо» на виїзді — 2:1 або розгром симферопольської «Таврії» — 8:1 (хет-трик на рахунку Валентина Полтавця). У другому колі з тим таки «Динамо» запоріжці зіграли внічию — 0:0, не давши змоги підопічним Валерія Лобановського помститися за домашню поразку. Ну, й на завершення «Металург» в останньому турі вже традиційно переграв земляків із «Торпедо» з рахунком 4:0.

А наступний сезон став останнім для Томаха як для головного тренера команди. Знову — йому слово.

Помічники провернули перехід за моєю спиною

—На чемпіонат 1997/1998 у нас були великі плани. Частенько навіть про медалі ходили розмови. Тим паче, що перспективна молодь (Армен Акопян, Андрій Каряка, Дмитро Колодін, Яків Кріпак, Олексій Олійник, В’ячеслав Шевчук) була вже на підході й регулярно грала, набираючись досвіду, а футболісти, котрі прийшли зі мною з «Віктора», — особливо це стосується Валентина Полтавця, Івана Богатиря, Тараса Гребенюка — були вже зрілими майстрами, готовими давати результат негайно. Більше того, ми навіть відпустили до інших клубів кількох досвідчених гравців (тут особливо вартий згадування Ігор Лучкевич, який перейшов до донецького «Металурга», та Юрій Дудник, котрий опинився у «Карпатах». — Прим, авт.), аби зробити акцент на молоді. На жаль, упродовж зимового антракту, кілька моїх помічників фактично зрадили мене, провернувши за спиною перехід чотирьох перспективних гравців (Каряка, Ільченко, Олійник, Кріпак) до київського «ЦСКА-Борисфена». Відверто кажучи, після цього я й вирішив піти з команди, адже витримати таку зраду, передусім психологічно, було тяжко, в мене почалися проблеми з серцем, і я вирішив, що настав час підводитися з «електричного стільця».

—Олександре Олександровичу, з тих далеких часів минуло вже шістнадцять років. Чи підтримуєте якісь стосунки з учасниками тих подій? От Віктор Миколайович Огаренко — нині ректор Класичного приватного університету в Запоріжжі…
—Якщо говорити відверто, то з Віктором Миколайовичем ми наразі не спілкуємося. У нього, очевидно, залишилася образа на мене за те, що я перейшов до «Металурга», залишивши «Віктор». Хоча провини моєї тут фактично немає. Я був щирий у своєму бажанні допомогти Запоріжжю залишити команду у вищій лізі, й мене, в цьому разі, можна зрозуміти. Так само можна зрозуміти й тодішніх керівників запорізького «Металурга», які не захотіли змінювати назву команди, адже тут на перший план виходили традиції. Мабуть, із цих причин, такого спілкування, якого хотілося б, у нас із Віктором Миколайовичем, на жаль, немає.

— А з колишніми гравцями тієї команди спілкуєтесь?
—Загалом, доля багатьох розкидала по світу, тому найбільше спілкуюся з тими, хто безпосередньо пов’язаний з футболом. Передусім, це — Валентин Полтавець, Іван Богатир, Тарас Гребенюк, який нині працює у нас в «Арсеналі» тренером воротарів, Сергій Ключик, Юрій Маркін.

—А знаєте щось про долю Володимира Ваніна? Говорили, що він був великим талантом…
— Це був талант із талантів! Але, на жаль, через свій характер він так і не виріс у того гравця, яким міг би стати. Нині працює десь у Запоріжжі, але з футболом не пов’язаний. Зневага до режиму згубила багатьох хороших гравців.

Нині перебуваю на своєму місці

—Нині ви працюєте в київському «Арсеналі» начальником команди. На «електричний стілець» не тягне?
—Розумієте, будь-якого тренера постійно супроводжує величезна відповідальність, а я в тренерському цеху з 1981 року. Уявіть собі! Наступного року було б рівно тридцять років, як я працюю тренером. І постійно — напруження! Тому нині я почуваюся на своєму місці. Маю величезний досвід, яким дуже приємно ділитися з тим же Бакаловим, котрий свого часу грав у мене в команді.

—Останнім місцем вашої роботи саме на тренерській лаві був клуб другої ліги «Моршин». Як охарактеризуєте цей період?
—Там я був не тільки тренером команди, а й тренером клубу. Мені поставили завдання: організувати процес вирощування хорошої, перспективної молоді та обкатувати її в другій лізі. Щодо результату, то я відразу сказав керівництву: можу лише пообіцяти, що команда програватиме тій же «Буковині» не 0:7, а з більш гідним рахунком. Адже наш колектив складався з гравців 1992-1993 років народження, тому гідно програвати — це, на той момент, був максимум.

— А як щодо перспективи ваших моршинських вихованців? Майбутні «зірки» серед них є?
—Про це говорити наразі складно. Перспективних футболістів, звісно, вистачало, але що буде на виході, залежатиме вже від самих хлопців. Рецепт простий — постійно працювати над собою.

—Повернімося до «Арсеналу». Ви маєте якийсь стосунок до селекційної політики клубу?
—Я до всього маю стосунок. Допомогти, підказати, висловити альтернативну точку зору — це без проблем. У головного тренера так багато роботи, що іноді око замилюється, і можеш не побачити якоїсь очевидної речі. Тому думка іншої людини дуже важлива. Я, коли був тренером, постійно підкидав своїм помічникам якусь провокаційну думку, закликаючи їх до дискусії, і звідти потім брав багато хороших ідей.

—Тобто, якби ви були Бакаловим, прислухалися б до Томаха?
—(Сміється) Однозначно!

— До речі, ось вам провокаційна думка щодо «Арсеналу». Як ви вважаєте, чи може команда, яку на дві третини складено з орендованих гравців, досягати високих результатів?
—Досягати результатів тяжко, коли постійна плинність кадрів, а ті гравці, що перебувають в «Арсеналі» на умовах оренди, постійно перебувають у команді. Хіба нерозумно використовувати високий потенціал футболістів, якщо вони не можуть себе реалізувати в іншій команді? Адже більшість гравців, що належать або належали «Дніпру», грають за нашу команду вже рік або більше. Тому не бачу в цьому ніякої проблеми. Більше того, в орендованого футболіста мотивація інколи вища, ніж у інших, адже якщо його віддали в оренду, то не зовсім у нього вірять. Тому зайвий раз мотивувати людину не треба, вона й сама знає, що й кому треба доводити.

Олександр ОЗІРНИЙ, газета «Український футбол»

Арсенал – Оболонь – 1:0. Фотоотчет о матче

Благодаря слаженным командным действиям «Арсенал» одержал победу в «дерби» с «Оболонью». Гол, забитый Максимом Шацких в первой половине игры, принес победу.  Нельзя не отметить уверенные действия молодого вратаря «канониров» Сергея Погорелого, который сделал все для того,  чтобы сохранить свои ворота сухими. Эта победа стала шестой победой «Арсенала» в противостояниях с «Оболонью» (всего киевские команды провели между собой 8 поединков).

[View with PicLens]

12►

Фото: Богдана Стельмашова